Абревіатура з чотирьох літер, яка з’явилася у дипломатичних документах десь у 2014–2015 роках, досі фігурує в українських законах, міжнародних резолюціях і журналістських матеріалах. Для когось це просто скорочення. Для мільйонів людей — це назва місця, де вони народилися, де залишилися їхні родичі, де зупинилося звичне життя. ОРДЛО — термін, за яким стоїть дуже конкретна географія, дуже конкретна політика і дуже людська трагедія.
Абревіатура ОРДЛО
Розшифровується просто: Окремі райони Донецької та Луганської областей. Саме так — без пафосу, майже бюрократично. Жодних «республік», жодних «народних» утворень у самій назві немає. І це не випадково.
Термін з’явився в офіційному українському дискурсі після підписання Мінських угод у 2014–2015 роках. Він був потрібен як нейтральна юридична конструкція — щоб позначити частини двох областей, які на той момент перебували поза контролем української влади, але при цьому не визнавати жодного «державного» статусу за тими структурами, які там утворила Росія. Тобто сама абревіатура — це свідомий дипломатичний вибір. Україна не говорила «ДНР» і «ЛНР» як про реальні держави. Вона говорила: є окремі райони наших областей, де тимчасово немає нашого контролю.
Цікаво, що в побутовому мовленні термін прижився досить швидко — і серед журналістів, і серед звичайних людей. Хоча паралельно існували й інші формулювання: «окуповані території», «тимчасово окуповані райони», «зона конфлікту». Але саме ОРДЛО стало офіційним і найбільш уживаним у правовому полі.
Яка територія входить до ОРДЛО
До повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року під ОРДЛО розумілися конкретні частини Донецької та Луганської областей — ті, що з 2014 року контролювалися збройними формуваннями, підтримуваними Росією.
У Донецькій області це була значна частина регіону — включно з самим Донецьком, Макіївкою, Горлівкою, Єнакієвим та десятками менших міст і селищ. У Луганській — Луганськ, Алчевськ, Краснодон, Стаханов та прилеглі райони. Загалом до 2022 року окупована частина Донбасу становила близько 16–17 тисяч квадратних кілометрів — це приблизно третина від загальної площі двох областей.
На цих територіях Росія створила так звані «ДНР» і «ЛНР» — квазідержавні утворення, які не визнавалися жодною країною світу (крім самої Росії, і то лише з лютого 2022 року). Вони мали власні «уряди», «парламенти», «силові структури» — але фактично керувалися з Москви, фінансувалися з російського бюджету і залежали від російських військових.
Лінія розмежування між підконтрольною Україні територією і ОРДЛО проходила через населені пункти, іноді буквально розрізаючи вулиці. Люди з обох боків роками жили в умовах постійної напруги — блокпости, обстріли, відсутність нормального сполучення. Деякі їздили через КПВВ (контрольно-пропускні пункти в’їзду-виїзду), щоб отримати пенсію або побачити родичів. Це була абсурдна, виснажлива реальність.
Щоб зрозуміти, чому з’явилося саме це слово, треба повернутися до 2014–2015 років. Після анексії Криму і початку збройного конфлікту на Донбасі міжнародна спільнота шукала спосіб зупинити гарячу фазу війни. Результатом стали два документи — Мінськ-1 (вересень 2014) і Мінськ-2 (лютий 2015), підписані в рамках так званого «нормандського формату» за участі України, Росії, Франції та Німеччини.
Мінські угоди передбачали припинення вогню, відведення важкого озброєння, обмін полоненими і — найбільш суперечливий пункт — особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей. Саме тут і з’явилася абревіатура ОРДЛО як офіційне позначення цих районів у тексті угод і подальших українських законодавчих актах.
Мінські угоди були не миром — вони були спробою заморозити конфлікт у той момент, коли Україна не мала достатньо сил для іншого результату. Термін ОРДЛО народився саме з цієї логіки: назвати проблему так, щоб не закріпити за нею статус, якого вона не заслуговує.
Україна погодилася на цей термін, бо він дозволяв уникнути двох небажаних крайнощів. З одного боку — не визнавати «ДНР» і «ЛНР» як суб’єктів переговорів. З іншого — не закривати двері для дипломатичного врегулювання, яке теоретично мало б повернути ці території під контроль Києва. ОРДЛО — це була юридична рамка для «тимчасовості».
Критики Мінських угод — і їх було чимало як в Україні, так і серед міжнародних експертів — вказували, що сам термін і вся конструкція угод фактично легітимізували присутність Росії на Донбасі, не вимагаючи від неї жодних реальних поступок. Угоди так і не були виконані в повному обсязі жодною зі сторін, а лінія розмежування залишалася «гарячою» аж до 2022 року.
Чим ОРДЛО відрізняється від Криму
Це питання, яке часто виникає — і воно справді важливе, бо два типи окупованих українських територій мають принципово різний правовий статус, різну історію і різну міжнародну реакцію.
Крим Росія анексувала — тобто офіційно проголосила своєю територією — ще у березні 2014 року, після так званого «референдуму», який не визнала жодна демократична країна. З того моменту Росія відкрито заявляла: Крим — це Росія. Це незаконно з точки зору міжнародного права, але позиція Москви була однозначною.
З ОРДЛО ситуація до 2022 року була інакшою. Росія офіційно не визнавала «ДНР» і «ЛНР», не анексувала ці території, формально не брала на себе відповідальність за те, що там відбувається. Це дозволяло їй грати роль «посередника» в переговорах, одночасно фактично керуючи цими квазідержавними утвореннями. Цинічна, але ефективна конструкція.
| Параметр | ОРДЛО (до 2022 року) | Крим |
|---|---|---|
| Офіційна позиція Росії | Не визнавала своєю територією, підтримувала «ДНР»/«ЛНР» | Вважала своєю з березня 2014 року |
| Правовий статус за міжнародним правом | Тимчасово окупована частина України | Незаконно анексована частина України |
| Наявність квазідержавних структур | Так («ДНР», «ЛНР») | Ні (включена до складу РФ як «суб’єкт федерації») |
| Міжнародне визнання окупації | Визнається більшістю країн як окупація | Визнається більшістю країн як незаконна анексія |
| Участь у Мінських переговорах | Так, ОРДЛО — центральна тема | Ні, Крим не входив до Мінського процесу |
| Введення російського паспорта | Масово з 2019 року | З 2014 року |
Ця різниця мала практичне значення: санкції проти Росії за Крим і за Донбас вводилися окремо, переговорні формати були різними, і навіть риторика міжнародних організацій відрізнялася. Хоча в обох випадках йшлося про одне й те саме — порушення суверенітету і територіальної цілісності України.
Що сталося з ОРДЛО після 24 лютого 2022 року
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення — 21 лютого 2022 року — Путін підписав укази про визнання «ДНР» і «ЛНР» «незалежними державами». Це був сигнал: дипломатична гра закінчена, починається відкрита агресія. Вже 24 лютого російські війська вдерлися в Україну з кількох напрямків одночасно.
Протягом 2022 року Росія окупувала нові території — частину Херсонської та Запорізької областей, а також намагалася захопити Київ, Харків та інші регіони. У вересні 2022 року відбулися так звані «референдуми» на окупованих територіях — у Донецькій, Луганській, Херсонській і Запорізькій областях. За їх результатами Путін підписав укази про «приєднання» цих регіонів до Росії. Жодна демократична країна цього не визнала.
Таким чином, формально термін ОРДЛО в тому вигляді, в якому він існував до 2022 року, втратив свою первісну дипломатичну функцію. Росія більше не робить вигляд, що «не причетна» до «ДНР» і «ЛНР» — вона відкрито заявляє про анексію. Але в українському законодавстві та міжнародних документах термін продовжує використовуватися, бо правовий статус цих територій з точки зору України і міжнародного права не змінився: вони залишаються тимчасово окупованими частинами України.
Важливо розуміти: псевдоанексія 2022 року не має жодної юридичної сили. Україна і переважна більшість країн світу не визнають ні «референдуми», ні їхні результати. Ці території залишаються українськими — і юридично, і з точки зору міжнародного права.
Як живуть люди на цих територіях
За роки окупації — спочатку часткової, а після 2022 року розширеної — на підконтрольних Росії територіях Донбасу склалася система, яку правозахисники описують як систематичне придушення будь-якого інакомислення.
Примусова паспортизація стала одним із перших інструментів. Ще з 2019 року Росія почала масово видавати свої паспорти мешканцям «ДНР» і «ЛНР» — спочатку добровільно, потім дедалі більш примусово. Після 2022 року отримання російського паспорта в багатьох випадках стало умовою доступу до базових послуг, роботи, пенсій. Людей фактично ставили перед вибором: або паспорт — або нічого.
Мобілізація на окупованих територіях набула масового характеру після початку повномасштабного вторгнення. Чоловіків забирали прямо з вулиць, з черг, з будинків. Правозахисні організації фіксували випадки примусової мобілізації навіть серед тих, хто не мав жодного бажання воювати — і тим більше воювати проти України.
Люди на окупованих територіях опинилися в пастці: вони не обирали окупацію, але змушені жити за її правилами. Це не абстрактна статистика — це конкретні родини, конкретні долі, конкретний страх.
Свобода слова на цих територіях фактично відсутня. Будь-яке публічне висловлювання на підтримку України, будь-який контакт з українськими медіа або організаціями може стати підставою для затримання. Правозахисники з організацій, що моніторять ситуацію дистанційно — через свідчення людей, які виїхали, — фіксують катування, незаконні утримання, зникнення людей.
Гуманітарна ситуація в зонах активних бойових дій катастрофічна. Міста, які десятиліттями були промисловими центрами — Маріуполь, Бахмут, Авдіївка — зруйновані або серйозно пошкоджені. Частина мешканців евакуювалася, частина залишилася — через вік, хворобу, відсутність коштів або просто небажання кидати домівку.
Чому термін ОРДЛО досі важливий
Можна запитати: якщо після 2022 року ситуація так кардинально змінилася, навіщо взагалі говорити про ОРДЛО як окремий термін? Відповідь — у кількох площинах одночасно.
- По-перше, українське законодавство. В Україні діє ціла низка законів, які регулюють статус тимчасово окупованих територій, права переселенців, порядок виплати пенсій і соціальних допомог, питання власності, освіти, документів. Значна частина цього законодавства оперує саме терміном ОРДЛО або похідними від нього поняттями. Юридично відмовитися від цього терміну без відповідних змін у законодавстві неможливо — і поки що недоцільно.
- По-друге, міжнародно-правовий контекст. Деокупація — повернення цих територій під контроль України — залишається стратегічною метою. І в рамках цього процесу важливо мати чітку правову рамку: що саме є окупованим, з якого моменту, на яких підставах. Термін ОРДЛО — частина цієї рамки.
- По-третє, і це, мабуть, найважливіше — питання мови і назв. Те, як ми називаємо речі, визначає, як ми про них думаємо. Якщо говорити «ДНР» і «ЛНР» без лапок і без пояснень — це мимоволі надає цим утворенням певної легітимності. Якщо говорити «окремі райони Донецької та Луганської областей» — це нагадує: ці землі є частиною України, незалежно від того, хто там зараз стоїть із зброєю.
- Є ще один вимір, про який рідко говорять у контексті абревіатур і дипломатії. За терміном ОРДЛО — мільйони людей. Ті, хто виїхав і став внутрішньо переміщеними особами. Ті, хто залишився і намагається вижити в умовах окупації. Ті, хто загинув. Ті, хто воює — по різні боки лінії фронту, іноді проти власної волі. Абревіатура — це лише позначення. За нею — реальне людське життя, яке продовжується попри все.
Термін ОРДЛО не зникне з порядку денного доти, доки ці території не будуть деокуповані. А деокупація — це не лише військова операція. Це і відновлення правової системи, і повернення людей, і реінтеграція в українське суспільство. Процес, який займе роки. І весь цей час нам потрібна точна мова — щоб говорити про те, що відбувається, без ілюзій і без замовчування.
